Народився Павло Губенко (Остап Вишня) 13
листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на
Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній родині.
Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом навчався у Києві,
у військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. 1917 р. вступив на
історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання
й віддався журналістській та літературній роботі.
Сам гуморист у «Моїй автобіографії» (вийшла
у 1927 р.) з притаманними йому іронічними самокпинами щодо своїх
революційних «одіссей» писав: «Як ударила революція — завертівся. Будував
Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну
раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з
мітингу на збори...»
Ця активна «державна» діяльність закінчилася тим,
що в 1919 р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження
національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапляє до
Кам'янця-Подільського, а весною 1920 р. повертається до Києва. Восени його
заарештовують. Втім, не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за
гетьманщини, ні за петлюрівщини, його випускають із в'язниці в квітні
наступного року.
Перший свій сатиричний твір «Демократичні реформи
Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» за підписом П.
Грунський письменник надрукував у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919
р. У квітні 1921 р. П. Губенко стає працівником республіканської газети
«Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — й
відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на
сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше
з'явився підпис Остап Вишня.
Слово гумориста користувалося дедалі більшою
популярністю. Виходить одна за одною й збірки усмішок письменника: «Діли
небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі
усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб
родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926),
«Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й
народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930)
побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.
26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було
заарештовано; 23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання —
розстріл, а З березня рішенням колегії ОДПУ його замінили
десятирічним ув’язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на
руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером,
плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк».
3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов через
ворота Бутирської тюрми в Москві на волю. В наступному році він повертається до
українського читача, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська
Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.
Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка»
(1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість
колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955),
«Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів із
російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна,
Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди. Проводив велику
громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із
найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників
України). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.
На початку 20-х років О. Вишня свою художню
творчість пов'язує з найважливішими тогочасними політичними й соціальними
подіями, змінами в житті, зокрема села з його одвічною темрявою та забобонністю.
Цій тематиці присвячені книжка «Вишневі усмішки (сільські)», а також «Лицем до
села», які стали помітним явищем у творчій біографії письменника.
Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках —
багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади,
недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені
автором, — це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській
художньо-гумористичній інтерпретації.
Для викриття негативних явищ письменник користується
ефективною зброєю сатири. З жанрового боку серед його творів не тільки усмішки:
він так само активно виступає у жанрі фейлетона й малого фейлетона, як твору
документального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «Дід
Матвій», «Ярмарок»). І все ж слушно буде відзначити: автор усмішок, фейлетонів
чи оповідань — не тільки викривач, його талантові притаманна поетичність в
осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи.
Особливо характерні з цього погляду «Вишневі усмішки
кримські» (1925). Остапа Вишню зацікавила тема Криму, минуле цього краю,
чарівна природа гір і морського узбережжя. Читаючи усмішки «Крим», «Там, де цар
пішки ходили...» , «Гурзуф», спостерігаємо, як факти й події минулого,
географічні особливості, побут і звичаї людей здобувають тут
доброзичливо-гумористичне осмислення.
О. Вишня бачив порочне й потворне в житті, але
ототожнював його з «хворобами» зростання, які, вірилося, можна з часом
перебороти. Втім це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки
сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Гуморист зі щирою вірою в успіх
справи створює цикл українознавчих усмішок «Українізуємось» (у 1926-1929 рр.
збірка витримала шість видань), у яких провідним є мотив відродження
національної гідності народу. В усмішках ставляться проблеми розвитку
національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне
користування. Не випадково майже п'ять десятиліть для цих творів було визначено
«надійне» місце охорони — спецфонд: закладені в них ідеї були не сумісні з
ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, «зближення» й «злиття»
націй.
Досягнення письменника загалом високо оцінила критика,
хоча наприкінці 20-х — на початку 30-х років з'явилися й критичні відгуки,
іноді навдивовиж упереджені. Такою була стаття О. Полторацького «Що таке Остап
Вишня» («Нова генерація». 1930. № 2-4) та фактично передрук її, «збагачений»
вульгарно-брутальними висловами на адресу письменника, в журналі «Радянська
література» (1934. № 4). Належно поцінував доробок письменника М. Хвильовий в
статті «Остап Вишня в світлі «лівої» балабайки» (Пролітфронт. 1930. № 4), де в
дотепній літературно-памфлетній формі було заперечено всі
вульгарно-соціологічні випади проти талановитого майстра («Усмішки» Остапа
Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те,
що вони смішні, за те, що вони глибоко-трагічні...»).
Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство
відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно
діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на
порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних
засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні
неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.
Свої особливості наклав на тематику та й стилістику
творчості О. Вишні й повоєнний час. Після повернення з місць ув'язнення він
мусив передовсім вдаватися до викриття капіталізму, буржуазних націоналістів, а
радянське життя зображувати переважно у формах «позитивного» гумору.
У творах повоєнного періоду він часто виводить образ
людини з народу (чи бодай подає про неї лаконічні відомості) — свого спільника,
однодумця. Один із таких прикладів — постать діда Свирида в «Зенітці» як живе
втілення кращих рис народного характеру. У ряді ж творів («Зоре моя
вечірняя...», «У ніч під Новий рік», «Як вовки голову з'їли» та інших) роль
такого образу відверто функціональна.
Як мудрий знавець природи й співець її щедротного
світу постає Остап Вишня в усмішках власне мисливських — про перебування людини
на полюванні, риболовлі, допитливість і вміння пізнавати звички й характери
«мешканців» лісу, степів, річок, озер. Поетичний лад усмішок зумовлений тим, що
в них діє спостережливий, багатий душею оповідач, якому притаманне чуття
прекрасного й який уміє скористатися народним колоритним словом, знає численні
«бувальщини» з мисливського побуту.
Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури
вагомий, письменник був справжнім новатором.
Коментарі
Дописати коментар